Таємний шифр української ментальності

У самому центрі Києва, біля витоків легендарної річки Либідь у Мамаєвій Слободі, побудована дерев’яна козацька церква Покрови Пресвятої Богородиці. Якось екскурсовод звернув увагу присутніх на ікону Покрови Пресвятої Богородиці. І його просте питання: «Що особливого ви помічаєте у цій іконі?», багатьох спантеличило.

Присутні висловлювали багато думок і припущень, зокрема, що вона схожа на Катерину Тараса Шевченка або на українську дівчину, що не схожа на інші ікони тощо. Та екскурсовод зацікавив присутніх тим, що ікона виконана не лише у старовинному козацькому стилі, але й повторює ті ікони, які раніше були в українських храмах. 

Усміхнені святі

Для багатьох українських ікон характерним є те, що святі на них посміхаються. Придивившись до Покрови Пресвятої Богородиці, всі зі здивуванням відмітили, що дійсно Богородиця з сумними очима, але посміхається. Тобто ікона більше нагадує мистецьке полотно з неймовірною палітрою промовистої емоційної виразності – це українська Джоконда, і вона відрізняється від тих ікон, які ми звикли бачити. Екскурсовод пояснив, що формування стереотипу зображення на іконах суворих та неприступних богів бере свій початок у часи, коли імператриця Катерина 2 під час відвідування України побачила, що в українських церквах ікони святих посміхаються. Катерина наказала позамальовувати та познищувати такі ікони, а замість них поставити у церквах нові, на яких грізний Бог з суворістю та гнівом споглядає на «рабів Божих». 

Ось так у свій час за бажанням Катерини образ доброго та усміхненого Бога був замінений для нашого народу на образ грізного, неприступного, суворого та караючого за найменші гріхи божества. На сьогодні багато хто навіть не уявляє, що менталітет нашого народу споконвічно формувався під впливом доброго, лагідного, розуміючого та дружелюбного Бога, який відноситься до людей як до дітей своїх, а не рабів. 

Скориставшись можливостями всесвітньої павутини, досить легко можна знайти зображення старовинних українських ікон, на яких наші предки зашифрували свою ментальність в образах доброго Бога і добрих святих. Саме зашифрували, адже зображенню відповідного образу святого передує його формування в уяві художника. Лише художник, внутрішній світ якого наповнений добром та любов’ю до ближнього, здатен творити образи лагідних та добрих святих.

Існують й інші релігії, в яких святих та богів зображують добрими – це індуїзм та буддизм. Відповідно і зображення богів у цих релігіях не суворі і не грізні, а святі зображені лагідними та усміхненими, наче підбадьорюють та заохочують своїх прибічників. До речі, зазначені релігії мають набагато глибшу історію навіть у порівнянні з християнством. Це наштовхує на думку про те, що і у свідомості українців образи святих остаточно сформувалися не лише у християнський період, але й задовго до нашої ери.

Воїн із піснею

Культ нищення ікон на території нашої держави поновився після Жовтневої революції 1917 р. та встановлення влади більшовиків. Вони винищували всі ікони, знищуючи не тільки храми, але й людей.

Однак навіть більшовицькі репресії не змогли стерти українську ментальність, адже народ так вдало зміг її зашифрувати, що цей шифр знаходився незмінно на видному місці і водночас був недосяжним для чужого ока. 

 Та одне зображення, яке сміливо можемо назвати іконою української ментальності, завжди побутувало в українському образотворчому мистецтві та заполонило терени України. Воно зустрічалося скрізь: на покутті – в ряду ікон, на вікнах, дверях, скринях, стінах, а також на вуликах, уособлюючи в собі не лише ікону, але й оберіг і навіть символ та душу народу. Йдеться про народну картину «Козак Мамай».  

Козак Мамай – не просто воїн, а він ще й співак-музикант, можливо, навіть у першу чергу, адже тримає у руках кобзу. Символічно, що для менталітету нашого народу, навіть для воїна, першочерговим є пісня, мелодія, гармонія, а лише потім – зброя і енергія руйнування. Генетично, наша нація не прагне руйнувати, вбивати, поневолювати, а ми прагнемо до гармонії, наповнення світу енергією творення.

Олександр Ільченко – про Мамая 

Козак Мамай – бродяга-запорожець, воїн і гультяй, жартівник і філософ, бандурист і співак, бабій і одночасно монах, простакуватий і мудрий чарівник, безстрашний лукавець, у нього і в ступі пестом не попадеш – народний герой, якого іскону знають люди в Україні, хоч про нього над Дніпром ні казок не сказували, ні пісень не складали.

Ні казок, ні пісень! А прославив козака народ-художник.

По берегах Дніпра-Славути, по стародавніх козацьких і селянських хатах – на кленових і дубових полотнищах дверей, на килимах, кафельних печах, на глечиках, тарілках, кованих скринях, на масляними фарбами писаних картинах, навіть на липових колодах вуликів часто можна було бачити різні образи Мамая, тисячі перемін його обличчя, всі з новими особливостями мандрів, із новими підписами, які вільно розтлумачують діяння і нрав героя, а також тисячі сюжетів, що возносили в народі славу Козака.

Козак-характерник

Однак наша зброя недалеко, тільки руку простягнути, і тоді справджується вислів – гасло, яке часто відтворювалося на картині: «Я, Козак Мамай – мене не займай!», оскільки Козак Мамай, як відомо, характерник, тобто, не просто воїн, а й лікар, знахар і навіть екстрасенс чи людина з надзвичайними здібностями. Звертаючись до свідчень французького письменника П’єра Шевальє, знаходимо опис бою козака-характерника з польським військом під Берестечком: «Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотистому озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків; витративши весь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити. Король здивувався безстрашністю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що вже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче вмерти, як справжній вояка».

До речі, на теренах нашої держави і зокрема серед козаків Запорозької Січі дуже добре уживалися люди з надзвичайними здібностями – так звані характерники. Козаки-характерники користувалися повагою серед своїх побратимів та серед іншого населення України. Якщо згадаємо Європу, то там із такими людьми розправлялася інквізиція. Кожен українець із діда-прадіда не лише толерантно ставиться до інакших людей, але й намагається плекати у собі незвичайні здібності або ж займається духовними практиками. Та й досі у нас, що не гарна молодиця – то відьма, а кожен сивий дідусь – філософ, мольфар чи лікар народної медицини.

Кожен із предметів, що оточують Козака Мамая, має своє глибоке символічне значення. Спис – це зброя, символ мужності і незламності й водночас символ скороминучості життя. Адже на могилі загиблого козака ставили саме списа. Пляшка з чаркою – з одного боку, символізують веселу натуру козака, товариськість, схильність до веселощів та здатність гарно відсвяткувати у колі друзів. З іншого – це символ смерті, адже козакові у домовину клали пляшку та чарку. Як бачимо, відношення до смерті у нашого народу досить філософське, дійсно більше нагадує традиції індуїзму та буддизму. 

Дуб на картині як символ нерозривного зв’язку поколінь, дерево, яке росте віками і усе пам’ятає. Також це символ вічності, могутності та безстрашності нашого народу. На дубі дзеркало як символ магічного зв’язку Козака Мамая з потойбічним світом, як портал для переходу в інші світи, магічний предмет для спостереження за ворогами і навіть машина часу, що показує минуле і майбутнє. Варто звернути увагу й на інші деталі, зокрема – це зброя і кінь. Зброя у козака найкраща, коштовно прикрашена, кінь чудовий, найкращий, кінь-вогонь. Ми й досі спостерігаємо подібне у наших сучасників. Подивимося навколо, біля гуртожитків або орендованих квартир стоять вишукані «коні» – імпортні дорогі авто, куплені на кредитні кошти. Згадаймо наших студентів, які житимуть у проголодь, але придбають собі IPhone, хоч би китайський.

Таким чином, саме ця картина-ікона і є тим шифром, що через віки доносить до нас таємниці соціально-психологічної сутності української ментальності. Взявши її за взірець, ми досить легко можемо знайти ті образи, що найбільше відповідають еталону. Якщо наша гіпотеза вірна, то саме ці образи мають викликати резонанс із ментальними прагненнями українців і саме вони зможуть завоювати популярність, полонити серця і душі народу.

Підказки – всюди

Навіть побіжний аналіз дає змогу одразу виокремити певні твори літератури та мистецтва, що знайшли свій відгук і набули широкої популярності в душах українців. Без сумніву, до таких творів відноситься «Енеїда» Івана Котляревського. Адже там Еней – це той же Козак Мамай – воїн, та війна тут на другому плані, а понад усе товариство, веселощі та прагнення побудувати новий, гармонійний світ.

 Досить влучно резонує з образом української ментальності фільм Леоніда Бикова «У бій ідуть одні старики». Картина про війну, але війна залишається поза кадром, вона показана через призму музики і пісні. Абсолютно військовий, грізний, навіть трохи негативний термін «ескадрилія» перетворюється на щось зовсім інше, сприймається легко і навіть урочисто-піднесено, коли звучить «співаюча ескадрилія». У фільмі навіть літак – знаряддя смерті, несе на собі нотний стан і сприймається уже геть по-іншому. Знову ж таки – філософське відношення до смерті. 

На чільному місці у переліку видатних мистецьких доробків картина Іллі Рєпіна, внука козака Ріпи, – «Запорожці». Картина настільки пронизана шифром української ментальності, що у геніального українського поета Миколи Сома при спогляданні на неї народилися такі рядки:

Це я лякав турецького султана,

Це я вночі залоскотав тирана,

Я вибухав – і падали, мов тріски,

Живих мерців пихаті обеліски.

Мабуть, саме на такі ефекти і розраховані ці зашифровані нашими предками послання майбутнім поколінням. Коли ми усвідомлено дивимося на геніальні твори величних представників  українського народу і, відчуваючи глибину та неосяжність послання, вступаємо у резонанс із вібраціями ментального всесвіту – відкриваємо нові грані, горизонти не тільки для себе, але й для світу. Наш внутрішній світ, наповнений добротою та любов’ю, проявляється на зовні у творах нашого життя, у словах, поступках, справах, поступово перетворюючи та структуруючи простір навколо, насичуючи його лагідною енергією доброти та любові.

Сергій Корсун, Assoc. Prof., PhD, старший партнер Bona Fides, адвокат