Шоколад став одним із елементів бренду Львова. Його везуть як незамінний сувенір із міста Лева у Київ, Одесу, Нью-Йорк чи Сідней. «А все почалось із виробництва цукерок на невеличкій кухні звичайної львівської квартири», – розповідає співзасновниця «Львівської майстерні шоколаду» Наталія Дубова. Любов до якісного і смачного шоколаду дала поштовх незвичній на той час для України бізнес-ідеї, яка зараз масштабується і за межі країни. Про шоколад як пристрасть і якість як найбільшу цінність читайте в інтерв’ю для Strategic Business Review із Наталією Дубовою.
Наталю, як розпочинався ваш бізнес?
Партнер мого свекра якось привіз нам із Нідерландів шоколадку, і моєму чоловіку Володі вона дуже сподобалась. Завжди цитую його фразу: «Таке враження, що досі нас обманювали і ми їли не шоколад». Згодом я шукала подарунки для рідних на свята і натрапила на сайти, де було дуже красиво оформлено пакунки з шоколадом, вином, іграшками. Це був ідеальний подарунок для рідних чи друзів для будь-якої нагоди. І ми вирішили подивитися, як це все виготовляють. Володя поїхав у Нідерланди – саме в ту крамницю, з якої нам привезли шоколад, і повернувся під сильним враженням. Після цього ми поїхали вже вдвох і потрапили там якраз на майстер-клас. Одразу ж придивилися до обладнання та оформлення. У мене немає освіти у цьому напрямі, проте я людина творча, люблю креативити. Півроку я багато читала і досліджувала шоколад, дізнавалася про його створення, замовила собі першу книжку під назвою «Бельгійський шоколад». Вона була для мене як Біблія про шоколад. Завдяки цій книжці я й навчилася робити перші цукерки. Це були спроби кількох місяців: темперування шоколаду, створення правильного кристалу – щоб він хрумтів, був блискучим… Це все відбувалося вдома.
Коли ми зрозуміли, що продукт вийде смачний, мій чоловік уже був знайомий із двома хлопцями – Андрієм Худо та Дімою Герасімовим, третього знав не дуже добре – це був Юрко Назарук (засновники Холдингу емоцій !FEST, української мережі концептуальних ресторанів, – авт.). Чоловік запропонував: «Вони дуже креативні, класні, давай їм розповімо – а раптом щось вийде». Тим більше що ні у Володі, ні у мене не було досвіду з запуску закладів у ресторанній сфері. Та й цей проект ми бачили не просто як виробництво чи крамницю, нам хотілося більшого.
Зустрівшись із хлопцями в їхньому закладі – в «Мазоху», ми одразу ж попросили, аби вони без нас не починали реалізовувати цю ідею, якщо вона їм сподобається. Ідея сподобалася. Розпочалася наша співпраця. Хлопці попросили зробити перші цукерки. Пригадую, тоді вперше у Львові проводили Свято шоколаду 8 березня, і Юра Назарук мені сказав: «Через два тижні ми там виставляємося». У мене був шок. Я почала працювати по 16 годин вдома, у двокімнатній квартирі. Дитину віддала до батьків. Все було в шоколаді, всюди були цукерки. Я придумувала, як вони будуть виглядати. А в останній вечір ми дали перші назви нашим цукеркам: «Франц і Йосип», «Бернардинки», «Білий вельон». Тематично ми пішли в цю львівськість, у місцеві цікавинки. Почався наш бізнес тоді, коли ми вперше виставили на продаж свою продукцію у кав’ярні «Біля Діани» (одна з культових кав’ярень у Львові на площі Ринок, – авт.). Падав сніг із дощем. З нами було кілька працівників із Холдингу емоцій !FEST. Того дня ми зрозуміли: цукерки подобаються, і це той продукт, що може завоювати серця львів’ян. Тоді ми навіть не думали про туристів, що наш шоколад може стати продуктом для всієї України…
Коли це було?
2009 р. Потім, вже у серпні, ми відкрили першу крамничку на вул. Сербській, де зараз є «Львівська майстерня шоколаду». Тоді це було кілька столиків із кавою і велика вітрина. Ми потрохи розвивалися. Виробництвом здебільшого займалась я. Ми почали створювали нові продукти. Бувало таке, що на Великдень всі вже йшли з кошиками до церкви, а ми з чоловіком ще заливали шоколадних курочок, шоколадні яйця, складали набори цукерок…
Що тоді для вас було найскладнішим?
Найскладнішим? А нічого! Мені все дуже подобалося! Я й досі не розумію, звідки в мене брались натхнення і сили для 16 годин роботи. Часом цукерки не вдавалися, доводилося викидати цілу партію, робити знову… Прочитала нещодавно одну фразу: «Не буває лінивих людей, бувають цілі, які не надихають». Просто це було вчасно – ця ціль, це бажання. Мені це шалено надавало енергії. І тому я нічого б не змінювала у цій справі. Кожен крок, навіть невдалий, дає можливості для розвитку.
Очевидно, за майже 10 років траплялися труднощі та кризи. Як ви їх долаєте?
Будь-яка криза – це можливості, особливо для маленьких бізнесів та стартапів. Адже це змога прорватися. На відміну від великих компаній, яким складно, адже там багато відносин і зобов’язань, маленькі можуть креативити. У нашій компанії працює багато класних молодих людей, які хочуть щось створювати, готові працювати з нами, якщо треба, навіть ночами. До речі, й таке у нас бувало. Колись ми проводили акцію спільно з «Ашаном» по всій Україні. Нам задали певні вимоги, і довелося до 4:00-5:00 години ранку щось клеїти, пакувати солодощі. Коли приходить такий момент, завжди, окрім виснаження, відбувається створення чогось нового, крок за звичні межі.
Чи можете сказати, що у вас залишився той самий запал, що був на початку? Адже на шляху від стартапу до системної компанії є ризик його втратити…
Точно про себе зрозуміла, що мені подобається вести цей бізнес. Є люди, які люблять стартапи: щось нове створити, запалити і, щоб хтось вів це далі. А мені вже не перший рік подобається розвивати «Шоколад».
Звичайно, іноді є моменти, коли хочеться відпочити і подумати. Це нормально, адже в кожному бізнесі є крива підйомів і спадів. Можливо, ми вже не так активно ростемо в Україні, але з’являються нові цілі, нові амбіції. Маємо план рухатися у світ, особливо, дивлячись на такі компанії, як Starbucks, Lindt, що присутні майже в кожному місті зі своїми продуктами, класними людьми, в очах у яких – бажання щось творити. Хочу, щоб «Шоколад» мав таку ж історію та свою шоколадну тусовку.
Хтось марить кавою, хтось автомобілями, а я – шоколадом. Я дуже люблю солодощі. Щодня їм цукерки, не можу без них.
Якось ми їздили в Мексику і два дні не їли шоколад. Здається, у мене була «ломка». Я навіть потім вийняла і з’їла одну з шоколадок, що ми привезли у подарунок.
Ви їсте тільки свій шоколад?
Ні, не тільки. Як не дивно, у мене вдома дуже часто може не виявитися нашого шоколаду. Є компанії, чий шоколад люблю. Взагалі, мені смакує різний шоколад, я багато його куштую у різних країнах. Це обов’язково. І це може смішно виглядати збоку, але я спершу нюхаю його, це вже звичка… Мене цікавить запах, як шоколад зроблено.
Коли кусаю цукерку, в мене в голові з’являються картинки – з чого вона зроблена. Люблю такі експерименти. Просто справді люблю цей продукт.
Багато хто каже, що шоколад – це не щоденний продукт, що він не є важливим у житті. Може й так, але не для мене. Якщо продуктом мого чоловіка була кава і він знав про неї все, то я намагаюся стати експертом із шоколаду.
Які ви поставили собі цілі на найближчі 5-10 років? Чи компанія має таку стратегію?
Плану щодо того, як і куди ми йдемо у наступні 10 років, немає. В Україні важко так далеко забігати наперед. Але на 5 років є. За цей час хочу вивести бренд за межі України, зміцнити його.
На вашу думку, коли було легше розпочинати бізнес, 10 років тому чи зараз?
Це залежить виключно від виду діяльності. Якщо говорити про шоколад, то, напевно, тоді було легше, адже ця ніша не була заповнена. Проте, якщо ви придумаєте якусь інновацію, немає різниці, коли починати.
Які риси важливі для справжнього лідера?
Обов’язково – людяність. Бажанням покращувати середовище довкола себе, давати людям щось краще – продукт чи послугу… Коли лідер відкритий, щирий, бажає зростання інших – його поважають та хочуть мати з ним справу.
Ви закінчили Key Executive MBA Львівської бізнес-школи УКУ (LvBS). Що спонукало вас звернутися до бізнес-освіти?
У житті бувають різні моменти. У мене був дуже болючий досвід, коли я втратила чоловіка. Тоді переді мною було два варіанти: або опустити руки, або спробувати стати на ноги самій. У мене – троє дітей, і я вирішила, що рук не опускатиму. На той час у мене було двоє дітей, третю я народила через місяць після цих подій… Напевно, це й був спусковий гачок. Адже Володя дуже любив вчитися, він сильно вплинув на мене як на особистість, на мої погляди на життя. Він був як зірка. І завжди для мене був прикладом. Не так багато людей є для мене прикладом у житті, аби я на них рівнялася, до кого прийшла би запитати поради. Він був одним із них.
Володя закінчив kmbs, а вже згодом відвідав семінар у LvBS. Він настільки був захоплений, розповідав, скільки там людей з новими ідеями, людей креативних, які багато обговорюють… Я це згадувала, брала його записи з Львівської бізнес-школи УКУ, переглядала. І вирішила, що, оскільки хочу кимось стати, бути не просто жінкою, не просто тою, що робить шоколад, то треба спробувати себе у більшому бізнесі. Так я й вирішила, що мені потрібне навчання, нові контакти, люди з іншого середовища. І, найважливіше – я мала вийти з зони комфорту. Адже, коли у тебе сім’я, і чоловік тебе оберігає, – ти в зоні комфорту. І вже не так важливо, що навколо. У мене так було. Я вийшла з зони комфорту. І щаслива, що потрапила саме у Львівську бізнес-школу УКУ. Чесно, дуже переживала, чи мене візьмуть. Пам’ятаю, як я приїхала на співбесіду до Ярки (Ярина Бойчук, СЕО LvBS, – авт.), дуже хвилююче це було. І вона мене взяла…
Як вплинуло навчання на компанію, бізнес-стратегію, прийняття рішень?
Воно дуже сильно на мене вплинуло. Я тоді зробила помітний стрибок у своєму особистому розвитку та як керівник. Зараз я є керівним партнером у нашому бізнесі, і далі щодня продовжую вчитися. Бізнес-школа зняла у мені бар’єр страху. Я боялася щось зробити не так. У цьому середовищі я перестала хвилюватися, що можу зробити щось не так. Раніше я боялася спілкування, думала, як я виглядатиму, якщо чогось не буду знати, а тут стала дуже балакучою. Насправді, класно, що є таке середовище.
Яке ваше найважче бізнес-рішення?
Я думаю, що його ще не було. Справді важко даються звільнення людей. Але такі рішення іноді доводиться приймати. На щастя, маю добру підтримку – колектив, тож маю з ким порадитись.
Скільки у вашій компанії зараз працює людей?
По Україні близько 1000. У Львові – 150 на виробництві, разом по місту – 360-400, залежно від сезону.
Якщо ми вже зачепили тему управління персоналом, як ви мотивуєте його? Чи шукаєте вже мотивованих?
На початку шукали людей просто захоплених майстернею, які бажали щось створювати. Це була одна зі стадій нашого розвитку. Але зараз стратегія змінилась, адже компанія зросла, у нас є більше операційних завдань, партнерів по Україні та за кордоном. І потрібно краще комунікувати з ними, частіше, якісніше. Вони чогось очікують від компанії, адже ми несемо позитив своїм продуктом, отже, позитив має бути і в комунікації. Тому зараз ми шукаємо людей не тільки захоплених, молодих, які хотіли б щось створювати, але в першу чергу людей з компетенціями.
Які основні цінності «Львівської майстерні шоколаду» як бізнесу?
Чесність, креативність, людяність. Якість. Ми ніколи не підемо на компроміс із собою щодо якості. 10 років працюємо з одним і тим самим шоколадом. Трапляється, що через стрибки курсу гривні зростає собівартість, але я ніколи не йду на компроміс, не погоджуюсь на щось інше, дешевше. Адже наші клієнти, наприклад, мами, які, як і я, дають своїм дітям шоколад, не повинні сумніватися в його якості. Якість як цінність для нас є дуже важливою.
Якщо говорити про масштабування, скільки закладів ви відкрили в Україні?
47, якщо враховувати в Україні та в Баку (Азербайджан). Ми присутні практично в усіх обласних центрах України.
Розкажіть, як контролюєте заклади з мережі франчайзі?
Всі регіони дуже різні. Наприклад, на Закарпатті люблять темну обсмажку кави, тут полюбляють пити гірку каву. Далі на Схід уже п’ють «лайтовішу» каву… Маємо окремий відділ, який працює з партнерами з мережі франчайзі. Його завдання – чути кожне прохання, слухати про проблеми. Звісно, ми намагаємось їм допомогти. Вся продукція у ці заклади йде зі Львова і розвозиться по Україні щотижня. І, звичайно, оскільки в нас хендмейд-виробництво, на якому працюють люди, людський фактор неминучий. Буває, хтось щось не так зробив, не закінчив, не так прокомунікував. Ми вирішуємо ці проблеми, адже це – наші проблеми. Клієнта не цікавить, які між нами відносини, його не цікавить, як ми це робимо, він просто хоче отримати свій якісний продукт.
Ви згадували, що спочатку ваш бізнес був локальним, орієнтувався на львів’ян. Але зараз ситуація змінилась, розвинувся туризм. Як це вплинуло на компанію, на назви продуктів, наприклад?
На назви не вплинуло. Ми й надалі шукаємо якісь цікавинки, старовинні слова, прив’язуємо їх до продукту. Загалом на бізнес туризм впливає дуже сильно. У Львові маємо кілька точок, і кожна з них чимось відрізняється від решти. Заклад на вулиці Сербській – це, звичайно, серце всього «Шоколаду» і наша туристична Мекка. Вона дає нам змогу бути відомими трошки далі, ніж Україна. Надзвичайно приємно, коли кудись лечу за кордон, бачити що з літака зі мною виходять люди з пакетиками з «Львівської майстерні шоколаду», іноземці з нашими продуктами. Або, коли до мене приїжджають зі США чи Канади і кажуть: «Ось нам привезли шоколад, так це ж ваш!». Туристи допомагають у розвитку, приносять цікаві ідеї, адже ми слідкуємо за їхніми вподобаннями.
Що для вас означає успіх? Чи вважаєте свою компанію успішною?
Досконалість не має меж. Нам є ще над чим працювати, і, головне – є бажання та запал. А що для мене успіх? Коли я бачу очі людей, які куштують наш шоколад і задоволено усміхаються!
Текст: Олена Янковська
