У березні 1991 р. на референдумі, чи залишитись Україні у складі оновленого Радянського Союзу, 78% українців проголосувало «за». Наприкінці того ж року після путчу у Москві настрій мешканців країни докорінно змінився. На грудневому референдумі перемогли страх та прагнення людей до добробуту, в результаті 90% проголосувало за незалежність. Яким би не був значним цей вибір для країни, тоді він був продиктований інфантильним прагненням жити краще, але більшість тих виборців вже не приймають активної участі у житті країни сьогодні. Якщо не вони, то хто ж тоді нові люди, і чого вони прагнуть?
Демографічний зсув
Перед другим референдумом в Україні розповсюджувалась інформація щодо того, скільки всього на її території виробляється, яка вона багата: метали, залізна руда, масло, цукор тощо. Тож було враження, що з такими ресурсами все буде добре.
З 1991 р. до 2012 р. склад населення країни сильно змінився. Фактично, живими залишилась лише половина тих, хто голосував на тому референдумі. За ці роки загальна кількість населення, згідно з даними Державного комітету статистики, змінилась незначним чином: з 38,4 млн до 36,7 млн. Але у цифрах ми нехтуємо деталями, адже за ці роки 38% або 14,48 млн з тих 38,4 млн не стало, а натомість 35% (12,8 млн) – це нові мешканці країни з іншими цінностями та уявленням про життя. Навіть з 2010 р. до 2015 р. у нашій країні змінилось 3 млн виборців, а це більше 8%, які могли голосувати за Януковича, яким на зміну прийшли нові 8% з іншими прагненнями.
Демографічні зміни торкнулись регіонів країни та будуть продовжувати впливати на перетворення у державі. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені В.М. Птухи до 2030 р. країна буде мати надзвичайно великий показник смертності на Сході, Півдні та у Центрі, народжуваність покращиться лише на Заході. Якщо спростити результат аналізу цих даних, то полиітичний центр країни зсунеться на захід. Тож євроінтеграція України буде великою мірою залежати від демографії, адже у прийнятті рішеннь саме західні регіони згодом отримають більш питому вагу. Таке зсунення центру прийняття рішень – це лише питання часу.
Загалом, без аналізу демографічних даних неможливо робити планування у такій країні, як наша. За даними 2016 р., ми бачимо, що, наприклад, жінок віком 75 років у нас більше, ніж дівчат 18 та 15 років. Що ж сталося із бажанням мати дітей? Стало страшно. Перший раз стало страшно, коли розвалився Радянський Союз, і у суспільстві встановилися нові правила та змінилися значення таких цінностей, як дружба, заробіток, добробут, досягнення тощо. Але ж ми впали у яму вдруге після початку війни у 2013 р., що призвело до серйозної втрати кількості населення. Українці, яким зараз 25-30 років, будуть старіти, а молодих не дуже й додасться. Менше людей буде заходити на ринок праці і менше буде утримувати більшу кількість населення пенсійного віку. На одного працюючого буде до двох непрацюючих, а в результаті запасу, який можна інвестувати у розвиток, у майбутнє, – не стане. З цього видно, що наші проблеми на закінчуються, вони лише розпочинаються. Ми мали б передбачити запас для цього етапу, але не передбачили. Коли нам було страшно, ми дозволили собі втратити час на забавки у розмови.
Тут і зараз замість самовираження
Від людських цінностей, що переважають у країні, залежить її позиція на світовій карті. Умовно, цінності можна розподілити на декілька полюсів. Одна шкала – це цінності виживання проти цінностей самовираження. Інша – це традиційні цінності супроти раціональних. Позиція України є досить цікавою. Нам гостро бракує можливості самовираження, і ми зайшли далеко вбік виживання, але, одночасно, нам властивий раціоналізм. Нема у нації традиційності, що от так діди робили та батьки, тож і ми будемо. Зараз розвиток нашої країни – це вектор руху від виживання до більшої безпеки, до цінностей самовираження. До тієї точки на карті, коли нам не доведеться нікуди їхати працювати, адже найгірше для кар’єри – це пояснювати, наприклад, у Чехії чи Польщі, що досвід в українській компанії є релевантним. Але зараз наш рух є протилежним – ми йдемо до зменшення безпеки. Зрозуміло, що в країні йде війна, але постійний страх призводить до втрати довіри. А коли люди перестають довіряти, то приходять до мислення дуже короткими горизонтами. Людей мало що цікавить, вони можуть не дружити, а це означає перехід до режиму споживання та ділових відносин, де можна діяти за формулою «тут і зараз».
Постійних страх відобразився на зниженні інституційної довіри у країні. На сьогодні баланс довіри до Верховної Ради України у нас «-67%», тобто це різниця між тими, хто довіряє, та тими, хто ні. Навіть у російських ЗМІ показник трохи кращий. Уряд України має «-63%», президент – «-55%», СБУ – «-33%», а це все люди, що захищають наше з вами право навіть на обговорення питань довіри. У плюсі лише церква, волонтери та Збройні сили України. Зверніть увагу, на Донбасі зараз армія сприймається, як соціальний рейтинг. Іншими словами, люди туди йдуть аби збудувати кар’єру. Це – ізраїльський феномен. Українські офіцери зможуть стати хорошими менеджерами після того, як демобілізуються.
Тож як сьогодні оцінюють українські споживачі із такими показниками недовіри до основних інститутів рух країни у напрямку євроінтеграції? Відношення до цього руху диктує глибинний соціальний конфлікт: середній клас проти патерналізму. Перший – це про те, аби людям дали можливості, а патерналізм – він про гарантії: «дайте гарантій та й годі». У західному суспільстві середній клас займає до 15%, а в Україні лише 4,1%, тож у нас перевага патерналізму дуже значна, і наші бідніші споживачі вважають, що рухається країна у неправильному напрямку, адже раніше, коли вони були молодшими, – була стабільність та не було війни. Тому, аби знову стало, потрібно повернутися. Наш основний конфлікт – це конфлікт патерналізму, коли суспільство прагне гарантій, і цей конфлікт немає простого вирішення. У нас надзвичайно великий антагонізм між тими, хто хоче рухатись вперед, та тими, хто прагне сталості.
Які висновки може зробити бізнес
- Шукати рішення, що підвищують безпеку, дають відчуття безпеки.
- Не виснажувати інституційну довіру там, де інститути в процесі відлагодження.
- Не антагонізмувати різні суспільні групи між собою (мовні, вікові, соціальні і т. д.).
- Викорінювати кліше і стереотипи, сприяти зростанню критичного мислення.
- Комунікувати успіхи.
- Сміливо виходити на інші ринки.
Євген Глібовицький, партнер компанії pro.mova, учасник Несторівської та Унівської експертних груп, співзасновник hromadske.tv
